Амiнь

Тема в разделе "Эпистолярий", создана пользователем oleg_s, 13 окт 2016.

  1. oleg_s

    oleg_s Живу я здесь

    Регистрация:
    29 дек 2007
    Сообщения:
    12,275
    Пол:
    Мужской
    Регион:
    Московская обл.
    Водит:
    Тарас йшов додому. Йшов, як завжди, змучений. З поля завжди повертаються змученими. Сьогоднi вiн повертався значно раніше, чим звичайно, ще навiть не смеркалося. Звичайно Тарас працював до темноти. Сьогоднiшнiй день видався жарким, і він почував себе якось нефайно. Сонце пекло немилосердно, вiн багато разів сідав, щоб відпочити в тiнi. Тарас завжди за день відпочивав рази два, не більше: спочатку обідав, на другий раз просто сидiв у тіньочку, а потім уже не припиняв роботу, просто починав працювати щораз повiльнiше і повiльнiше. Весь сьогодняшнiй день сильно потів, декілька разів десь пiд лопаткою рiзануло як ножем. І правий локiть, що болiв ще в весни, час від часу нагадував про себе. Вiн не рахував бiль чимось небезпечним чи незвичним: просто вiдчуття, як голод, холод, спрага, як натертий мозоль чи зудiння вiд комариного укусу. Просто не звертав на неї увагу по селянськiй звичцi. Бiльше дiймали тревожнi думки, вiд них було важче вiдмахнутися.

    Показалося рiдне село в балочцi. Здалека було чутно музику, десь жiнки заспiвали хором. Останнiм часом в селi почали гуляти частiше, хоча для гулянок приводiв бiльше не стало. Тарас вiдносився до цього спокiйно – кому працювать, а кому гуляти. Як казав колись його батько, «однi конi дo виязду, другi– дo роботи». Хто й випивати почав без мiри, їх справа, якщо не знають чим себе зайняти. Тарас ранiше робив взуття – був шевцем. На базар їздив, продавав непогано. Але поступово заробiток зiйшов на нiц, грошей у людей стало мало, файне взуття люди купляти перестали. Вкладеш душу в чобiтки або туфельки, зробиш, як на малюнку з нiмецького журналу, все сам, вiд колодки та викрiйки до пошиву. Як уявиш собi, що вийшла на вулицю молоденька панночка, та в твоїх черевичках, всi на неї дивляться, заглядаються, аж на душi свiтло стане, нiби й ти разом з нею йдеш i не їй однiй, а вам обом люди заздрять… Пiдходили як раз такi панночки на ринку до його лоточка, чобiтки I туфельки в руки брали, примiряли, а як про цiну дiзнавались – так i вiдходили зразу, вiдвiвши очi. Грошей нема, зразу видно… Вiн би й радий вiддати таньше, але як? Шкiри купити треба, справжньої, дорогої, стельку й ту потрiбно з м”ягкої свинячої шкiри рiзати, а не з шматини, не виходить таньше. Почав вiн дешеве взуття робити, та й його все гiрше й гiрше купляти почали. А всiм родичам взутися треба, грошей з них не спитаєш, бо ж родичi. Так i закинув вiн взуття, не розбагатiв, лише зуби собi стратив, бо цьвочки, як всi шевцi, в ротi тримаєш, коли прибиваєш пiдошву. Так зручнiше i швидше. Тiльки час вiд часу брав без бажання пiдремонтувати щось комусь, та дочцi продовжував шити, щоб вона панночкою ходила.

    Донька для Тараса була, мабуть, останньою радiстю в життi. Старший син вже вирiс, двадцять п”ять незабаром, хоча й не вженився, дома бував все рiдше i рiдше, на заробiтки якiсь їздив постiйно, скiльки грошей заробляв – не казав, видно, нема чого було показувати, дома грошей майже не брав – вже добре. Та й нехай, лиш би не спився i не зiйшов на пси. Жiнку свою, Полю, вiн кохав, в поле брав з собою нечасто, жалiв її, бо дома на господарцi стомлювалася. Чомусь в них останнiм часом якась прохолода в стосунках почала з”являтися. А ось донька – це iнше. Пiзня вона у нього з жiнкою вийшла, вiсiмнадцять рокiв рiзниця зi старшим. Любив її без памятi, лишень би вона жила краще, щоб їй не так, як йому з Полею в молодостi, мук дiсталось. Працював i заробляв для неї, щоб не знала нужди. Але все частiше почала приходити Тарасу думка, що чим бiльше вiн робить, тим рiдше бува вдома i все рiдше бачить доню. Деколи прийде додому вже пiзно ввечерi, а вона давно спить, навiть порозмовляти, як колись, не вдається, тiльки в лобик її, сплячу, поцiлувати, бiльш нiчого. Отакi думки, що все дарма - його старання, його важкий щоденний труд, тривожили Тараса бiльш за все.

    Вiн поволi йшов вулицею. Коло одного дому у дворi стояла бабця Стефа, i, тримаючись за фiртку, дивилась вздовж вулицi. Порiвнявшись з нею, привiтався:

    - Дай Боже здоров”я, панi Стефо!

    - Дай Боже, Тарас. Ти чому знову так важко йдеш, ледве ноги за собою тягнеш? Хiба можна так над собою знущатися?

    - Робота, панi Стефа.

    - Та яка робота, чоловiче добрий, ти подивися на себе, що вiд тебе залишилось, однi очi свiтяться. Не можна так, Тарасику, врiжеш дуба чи калiкою станеш – на кого жiнку з дiтьми покинеш? Пошкодуй якщо не себе, то їх.

    - Добре, вiдзавтра пошкодую. – Тарас пiшов далi, а вона ще довго дивилася цому вслiд.

    Вiн вiдчинив фiртку i зайшов у свiй двiр. Бiля хати на старiй колодi сидiла донька. Побачивши його, швиденько пiдскочила i радiсно пiдбiгла до нього.

    - Здрастуйте, тату.

    - Добрий день, донечко. Як ви тут без мене живете? – вiн погладив її по голiвцi, нагнувся i поцiлував в макiвку, вдихнувши запах дитячого волосся, що вже починало темнiти. Коли вона народилася, була зiвсiм свiтленькою…

    - Добре живем, тату. Сiдайте, татку, ви змученi, або ходiмте додому. Хочете їсти? Ми з мамою сьогоднi разом готували, я їй допомагала.

    - Нi, кицю, я не хочу. Ось, я тобi з поля що принiс, вiд зайчика, хочеш? Бульба варена, хлiб, огiрочки. – Дочка образилась.

    - Тату, я вже велика, знаю, що це не зайчик менi передав, це ви сьогоднi нiц не їли. А я в гостях вже наїлась.

    - Так, доню, ти в мене вже велика… А де мама?

    - Вона до сусiдiв в гостi пiшла, до Кухарiв, вони завтри збираються вiд”їжджати.

    Вiн сiв на колоду i задумався, доня сiла коло нього. От тi вже Кухарi… Їдуть – та й нехай собi їдуть. Хоча, не однi вони такi, зараз багато людей думає, куди би поїхати. Туди де краще. Та й не вперше таке… Багато хто вже поїхав, хто до Аргентiни, хто до Канади, хто до Америки, зараз хоч куди. Вiн їх не розумiв: навiщо десь їхати, коли тут стiльки роботи? Казали що там лiпше, що там в селi як у нас в мiстi, навiть краще, та й що з того? Хтось потiм в гостi приїжджав до родичiв, за собою кликав. Розказували, як там добре живуть тi, що поїхали. Як там все вхожено, красиво i зручно. Та й для чого їхати туди, де все за тебе вже зробили? Але бiльшiсть не приїжджало. Деякi листи писали, розказували, що десь i грошей дають на господарство, але не всiм, звичайно. А тут своє господарство мусиш кинути. Багато было таких, хто как в воду канув – нi листа, нi звiстки. Це ж зрозумiло, по-рiзному у людей складалось. Але назад нiхто не повертався, чи стидно, чи, якщо вже почали нове життя, то вдруге кидати все i починати спочатку – не пiд силу людинi. Йому було не пiд силу кинути i в перший раз, щоб почати все спочатку. Як згадаєш, як вони з Полею починали своє господарство, аж страшно робилось. Кухарi зiбрались – та й Бог з ними. Тарас їх не любив, вiчно вони щось визискували, вишукували, вигоду у всьому шукали. Як пiшов мед продаватися, старший Кухар почав у Тараса питати, мовляв, дай i менi бджiл. Тарас дав, бджоли ж не його, вiн нiколи їх не рахував за своїх, вони Божi, буде їм потрiбно – порояться, а другий раз навпаки: чужий рiй чи дикiй з лiсу прилетить. У Кухаря до бджiл не було хисту, йому вiд них було треба хiба меду, це було зразу видно, най би його качка копнула. Та й Галька Кухареву Тарас незлюбив, її в селi називали «Галя з довгими п”ятами», невiдомо чому. В селi як щось прилипне – то вже назавжди. Вона, коли чоловiка не було дома, якось покликала його, нiби щось там зробити треба. Прийшов, почав робити – дрiбниця. А вона весь час навколо крутиться, мало не треться. Тарас все життя любив тiльки свою жiнку, тодi зарiкся до дому до Гальки заходити. А його Поля чогось до них зачастила. Наслухається про закордони, дома йому переказує. Поїхали, каже, з Кухарями, вони спритнi, з ними не пропадемо. Посварилися навiть. Почалася в нього з жiнкою якась прохолода в стосунках з того часу. Ще бiльше незлюбив вiн Кухарiв, шляк би їх трафив, але бiльш за все не мiг пробачити тих змарнованих бджiл, що вiн їм даремно дав.

    Тарас любив бджiл. Не за мед, вiн його майже не їв, тiльки на медовий Спас наїдався досхочу, надовго вистачало, на пiвроку. Теплий мед їв прямо за пасiчного ножа, коли обрiзав забрус, разом з воском. Вiн любив самих бджiл як творiння Боже, коли був далеко вiд дому – думав, переживав за них, як вони там, без нього? Радiв, коли пiсля зимiвки на облiт вставали… Всю ж зиму терпiли, в вулику в них навiть по нуждi не можна, сидять, терплять, весну чекають…

    Нiколи не сердився, коли бджола жалила – має право. Вона ж працює, без вихiдних i свят, вiн для них – нiхто. Завжди старався повернути бджолу до вулика, якщо впаде нелiтна, навiть з меду дiставав. Донька бавилася з ними, особливо коли прямо пiд час медогону вилупиться молоденька бджiлка з комiрки, повзає їй по рукам, не жалить, ще не вмiє. Донька все питала: татку, а вона мене тепер запам”ятає? Я ж перша, кого вона побачила в життi, я тепер для неї як мама. Вона тепер мене нiколи не вжалить?

    - Так, доню, нiколи. Вона тебе запам”ятає, - вiдповiдав вiн. – Я її додому вiднесу, щоб не загубилась.

    Мед спочатку був прибутковий, люди купували. Потiм бджоли багато в кого з”явились, i покупцiв не стало: грошей нi в кого на мед нема. А бджолам цукру купити якщо не навесну, то пiд зиму треба, а на цукор грошi потрiбнi, а їх нема – ще з минулого року мед залишився. Так i купляв потайки вiд жiнки, бо якщо меду взяв, то цукру бджолам мусиш дати. Та в кiнцi кiнцiв закинув i мед, залишив пару вуликiв для себе, щоб були, для себе меду вистачить. Живуть собi та й живуть. Тарас майже не вiдкривав вулики, рази три за лiто, зате часто, коли був дома, сидiв коло них, дивився як працюють, з задоволенням дихав ароматом пасiки.

    Сусiд, коли мав бджiл, чи не щодня до вуликiв лазив, щось перевiряв, переставляв рамки – хотiв розвести швидше, з жадоби. А бджiл турбувати не треба, хiба заважаєш. Вони краще людини знають що їм робити i коли. Вiн же як полiзе, то мало того, що все гнiздо перемiшає, ще й мамку придавить, потiм приходить, каже: допоможи, не видно в сiм”ї розплоду. Так в сусiда бджоли I вивелись, не його воно.

    Його думку перервала донька:

    - Татку, та ходiмте додому, поїcте собi.

    - Я не буду їсти, кицю, дуже змучився сьогоднi, краще просто полежу, – вiн важко встав, тримаючись за ребра, зайшов в дiм, лiг на лавку.

    - Я зараз подушку принесу, лягайте, тату, - вона принесла подушку i поклала йому пiд голову. Пiт знову почав заливати лице, сильно пекло в грудях. Вона уважно подивилась на нього i сказала:

    - Тату, ви сьогоднi дуже блiдний, аж сiрий.

    - Я просто змучився, доню, краще принеси менi щось попити.

    - Вам молока принести? Свiжого чи квасного?

    - Краще квасного. - Вiд молока нiби стало легше, жар в грудях почав слабнути.

    Вiн ще полежав, попробував встати. Вiдчув приступ рвоти, бракувало повiтря, вiн знову лiг, бiльше вставати вже не пробував. І зрозумiв, що вже не зможе. А потiм вiн пiдiзвав до себе доньку, погладив по голiвцi i сказав їй: «Йди, доню, на вулицю, погуляй, а ще краще – йди до мами, я поки тут полежу».
     
    Stop hovering to collapse... Click to collapse... Hover to expand... Нажмите, чтобы раскрыть...
    #1 oleg_s, 13 окт 2016
    Последнее редактирование: 14 окт 2016
  2. Besik

    Besik Завсегдатай

    Регистрация:
    25 дек 2007
    Сообщения:
    1,014
    Пол:
    Мужской
    Регион:
    Москва
    А продолжение будет?
     
    Stop hovering to collapse... Click to collapse... Hover to expand... Нажмите, чтобы раскрыть...
  3. Bastet

    Bastet Завсегдатай

    Регистрация:
    7 авг 2008
    Сообщения:
    1,614
    Пол:
    Женский
    Регион:
    Московская обл.
    Водит:
    Тоже жду продолжения
     
    Stop hovering to collapse... Click to collapse... Hover to expand... Нажмите, чтобы раскрыть...
  4. oleg_s

    oleg_s Живу я здесь

    Регистрация:
    29 дек 2007
    Сообщения:
    12,275
    Пол:
    Мужской
    Регион:
    Московская обл.
    Водит:
    Это инфаркт, какое может быть продолжение. Видимо, плохо написано, если непонятно.
     
    Stop hovering to collapse... Click to collapse... Hover to expand... Нажмите, чтобы раскрыть...
  5. любiтель

    любiтель Старики-разбойники

    Регистрация:
    6 сен 2005
    Сообщения:
    20,898
    Пол:
    Мужской
    Регион:
    Москва
    Водит:
    Добрался я наконец-то.

    Грустно, реалистично... Двуязычие - здОрово!
     
    Stop hovering to collapse... Click to collapse... Hover to expand... Нажмите, чтобы раскрыть...
  6. oleg_s

    oleg_s Живу я здесь

    Регистрация:
    29 дек 2007
    Сообщения:
    12,275
    Пол:
    Мужской
    Регион:
    Московская обл.
    Водит:
    Я и не стал коновала мучить. ))
     
    Stop hovering to collapse... Click to collapse... Hover to expand... Нажмите, чтобы раскрыть...
    любiтель нравится это.
  7. любiтель

    любiтель Старики-разбойники

    Регистрация:
    6 сен 2005
    Сообщения:
    20,898
    Пол:
    Мужской
    Регион:
    Москва
    Водит:
    Перечитал, подумал. Решил ответить, пишу...
     
    Stop hovering to collapse... Click to collapse... Hover to expand... Нажмите, чтобы раскрыть...

Поделиться этой страницей

appstore appstore
google play google play
      Яндекс.Метрика